Колись в цьому місті жили євреї
Колись в цьому місті жили євреї. Спитайте наглядачку музею імені Щорса, що знаходиться в будинку №45 по вулиці того ж таки Щорса. За смішну платню у гривню ви зможете дізнатись, що в цьому місті жило навіть багато євреїв. Невидима для ока межа осілості ще за царських часів зупиняла їх в цій місцевості. Колись це місто навіть можна було назвати єврейським. Колись в тут було повно глухих двориків, де можна було почути ідіш та запахи солодкої єврейської кухні. Кажуть, що єврейські матері навмисно солодили будь-яке блюдо для своїх дітей, знаючи, скільки ще гіркоти принесе їм життя.
Колись в цьому місті жили євреї. Історія єврейських родин стала історією цього міста. Описані Рибаковим у книзі „Важкий пісок” події — тільки крихта з тієї гори історій, що насипані життям на цій землі. І нам вже ніколи не дізнатись їх усі, бо нам так само не під силу підняти землю, по якій ми ходимо. Хоч Рибаков не називав імені міста, але кожен, хто прожив тут, впізнає великий залізодорожній міст над рікою, що завжди кидав німий виклик молодим, змушуючи їх ризикувати життям пірнати з нього у річку. Тутешній впізнає єврейське кладовище, заховане у багатому на куріпок березовому гаю. Там низький чорний паркан і майже злагоджені холмики безіменних старовинних могил, які разом зі свіжими мовчки нагадують живим, що в цьому місті колись жили таки євреї.
Це місто було колись для євреїв рідним. У паспорті Марика завжди значилось, що він єврей. Цей напис колись багатьом не давав спокійно жити. І Марик знайшов собі місце, де цей напис пасував. Зараз він — громадянин гордої, молодої і сильної держави Ізраїль. Але страждання в крові у євреїв. Ізраїль прийняв Марика, але його серце не прийняло Ізраїлю. Знайшовши свою країну, він не знайшов Батьківщини. Коли він повертається до цього міста, то, сидячи за великим столом, оточений друзями, просить заспівати йому українську пісню, і плаче. А його дружина тільки сміється з нього. Вона — чиста українка… і герой Ізраїлю. Під час евакуації вона єдина лишилась доглядати за домашніми тваринами. Я — не єврейка, — казала вона, — Що мені зроблять? Сидячи за столом, вона тішиться зі сльозливого чоловіка, а він одповідає „Ідь сама у свою Ізраїлівку, а я тут умирати хочу”. Але їдуть обоє. Так вони і живуть — у неї дві батьківщини, у Марика — жодної. Дві батьківщини на двох — в принципі, так, як і має бути.
А ще в цьому місті колись жив мій дід. Єврей за походженням, радянська людина, він прожив життя гідне набожного християнина. Через діда я пишаюсь тим, що в мені також тече єврейська кров, бо дід мій був євреєм.
В цьому місті колись жили євреї. Але погляньте на нього. Запитайте це місто. Воно робить вигляд, що не пам’ятає їх. Жодна вулиця не носить імені єврея. Жодного пам’ятника, крім щербатого від куль монументу на єврейському кладовищі. Євреї промайнули цією землею, пройшли нерівними вулицями, які носять нічого незначущі назви: 1-го травня, Червоноармійська, Карла Маркса… Євреї йдуть, і проводжає їх байдужий погляд чорного штампованого Леніна, яких з десяток по сусідніх селах. Але В ЦЬОМУ МІСТІ ЖИЛИ ЄВРЕЇ. Якщо не вірите, спитайте наглядачку музею. Одна гривня — смішна ціна…